Ви, напевно, пам'ятаєте зі школи основні елементи клітини: ядро, яке містить генетичний матеріал, мітохондрії, клітинні електростанції, захисна мембрана та цитоплазма, яка заповнює внутрішньоклітинний простір. Однак простота будови клітини оманлива.

Клітина – це цілий світ, в ній використовуються складні технології, які вченим ще належить зрозуміти. В організмі людини немає жодної функції, якої б не було в одній клітині. Кожна еукаріот (клітина з ядром) має функціональні еквіваленти:

• нервової системи людини,
• травної системи,
• дихальної системи,
• видільної системи,
• ендокринної системи,
• опорно-рухового апарату,
• кровоносної системи,
• зовнішніх покривів (шкіри людини),
• репродуктивної системи,
• імунної системи, функція якої забезпечується сімейством спеціальних білків, схожих на антитіла, які називаються убіквітинами.

Вчені доводять це щоразу, коли відокремлюють певні клітини та вирощують їх у культуру.
Як і людина, клітини мають свої бажання. Всі вони цілеспрямовані - активно вишукують для них сприятливі умови і уникають агресивних отруйних середовищ.

Як і людина, клітини аналізують тисячі сигналів, що надходять ззовні, свого мікро оточення. Аналізуючи ці сигнали, вони виробляють необхідні поведінкові реакції, забезпечуючи їх виживанню.

І так само, як і люди, клітини здатні до навчання. Вони набувають досвід взаємодії з навколишнім середовищем, запам'ятовують його і передають своїм нащадкам.

Наприклад, коли вірус кору потрапляє в організм дитини, кожна незріла клітина імунної системи дитини отримує вказівку створити новий ген, який буде служити «шаблоном» для подальшого вироблення захисного протикорового білка.
Різні ділянки ДНК імунних клітин кодують синтез певних унікальних білкових фрагментів. Перемішуючи ці ділянки ДНК різними способами, імунні клітини створюють величезний масив генів, на основі яких будуються різні білки-антитіла. Якщо незрілій імунній клітині у дитини вдається виробляти білок-антитіло, який більш-менш комплементарний, тобто фізично відповідає вірусу кору, що вторгся в організм, ця клітина також активізується в організмі. Він запускає надзвичайно цікавий механізм, який називається спорідненим дозріванням.

Однак клітинна мембрана містить так звані інтегральні мембранні білки (ІМБ) які дозволяють поживним речовинам і шлакам проходити крізь мембрану.

ІМБ діляться на дві функціональні групи:

• Білки-рецептори
• Білки-ефектори

Рецептори IMБ є органами чуття клітини, еквівалентом наших очей, вух, носа тощо, і діють як молекулярні «наноантени», налаштовані на вловлювання певних сигналів із зовнішнього середовища. Деякі ІМБ-рецептори занурені всередину клітини і стежать за станом її внутрішнього середовища; інші ІМБ-рецептори виводяться назовні і вловлюють сигнали ззовні.
Як і всі інші білки, ІМБ-рецептори при зміні їх електричного заряду змінюються від неактивних до активних конформацій.

«Наноантени» рецепторних білків також здатні виявляти коливання енергетичних полів, таких як світло, звук і радіохвилі. Такі «антени» вібрують як камертон, і якщо коливання енергії у зовнішньому середовищі знаходяться в резонансі з антеною білка-рецептора, то в ній відбувається перерозподіл заряду і вона змінює свою конфігурацію.
Якщо рецепторні білки можуть відчувати енергетичні поля, то потрібно відмовитися від уявлення про те, що на фізіологічні процеси в клітині можуть впливати тільки молекули певної речовини. Поведінка клітини може бути викликано невидимими силами, такими як думка, не менше, ніж пеніциліном. Це міцне наукове підґрунтя для нефармацевтичної, енергетичної медицини.

Після того, як білки-рецептори повідомили клітині про зовнішні сигнали, вона повинна вжити адекватних заходів у відповідь, які спрямовані на навколишнє середовище її життєдіяльності. Це завдання білків.

Американський генетик Брюс Ліптон стверджує, що за допомогою істинної віри, виключно силою думки людина здатна позбутися від будь-якої хвороби. І містики в цьому немає: дослідження Ліптона показали, що спрямований психічний вплив здатний змінювати... генетичний код організму.

Протягом багатьох років Брюс Ліптон спеціалізувався в галузі генної інженерії, успішно захистив докторську дисертацію, став автором низки досліджень, які принесли йому популярність в академічних колах. За його власними словами, весь цей час він, як і багато генетиків та біохіміків, вірив, що людина є певним біороботом, життя якого підпорядковане програмі, записаній у його генах. Гени з цього погляду визначають практично все: особливості зовнішнього вигляду, здібності й темперамент, схильність до захворювань, а в підсумку — тривалість життя. Ніхто не може змінити свій генокод, а значить, за великим рахунком, нам лишається лише змиритися з тим, що визначено природою.

Поворотним моментом у житті і в поглядах доктора Ліптона стали проведені ним у кінці 1980-х років експерименти з вивчення особливостей поведінки клітинної мембрани. До того в науці вважалося, що саме гени, розміщені в ядрі клітини, визначають, що слід пропустити через цю мембрану, а що — ні. Однак досліди Ліптона показали, що різні зовнішні впливи на клітину можуть впливати на поведінку генів і навіть призводити до зміни їх структури.
Залишалося лише зрозуміти, чи можна виробляти такі зміни за допомогою психічних процесів, або, простіше кажучи, силою думки.

"По суті, я не придумав нічого нового, — каже доктор Ліптон. — Протягом століть медикам добре відомий ефект плацебо — коли хворому пропонують нейтральну речовину, стверджуючи, що це чудодійні ліки. У підсумку речовина і справді справляє зцілювальну дію. Але досі наукового пояснення цього явища не було. Моє відкриття дозволило дати таке тлумачення: за допомогою віри в цілющу силу ліків у організмі людини відбуваються процеси, зокрема на молекулярному рівні. Вона може «вимикати» одні гени, змушувати «вмикатись» інші та навіть міняти свій генетичний код. Слідом за цим я згадав про випадки чудесного зцілення. Лікарі від них завжди відмахувались. Але насправді, навіть якщо б у нас був усього один такий випадок, він мав би змусити медиків задуматися над його природою. І навести на думку про те, що якщо це вдалось одному, то, можливо, таке зроблять й інші".

Зрозуміло, академічна наука прийняла ці погляди Брюса Ліптона в штики. Однак він продовжив свої дослідження, в ході яких послідовно доводив, що без медпрепаратів цілком можна впливати на генетичну систему організму. Зокрема, до речі, і за допомогою спеціально підібраної дієти. Так, для одного зі своїх експериментів Ліптон вивів породу жовтих мишей із вродженими генетичними дефектами, прирікаючи їхнє потомство на ожиріння та коротке життя. Потім, посадивши їх на дієту, він домігся того, що ці миші стали давати потомство, абсолютно не схоже на батьків — звичайного кольору, худе, з нормальною тривалістю життя.

Все це, погодьтеся, віддає лисенківщиною, і тому негативне ставлення академіків до ідей Ліптона передбачити було неважко. Проте він продовжив експерименти і довів, що аналогічного впливу на гени можна домогтися і з допомогою, скажімо, сильного екстрасенса або шляхом виконання фізичних вправ. Новий науковий напрям, що вивчає вплив зовнішніх чинників на генокод, отримав назву «епігенетика».
І все ж головним впливом, здатним змінювати стан нашого здоров’я, Ліптон вважає саме силу думки, тобто те, що відбувається не навколо, а всередині нас.

Здібності клітинної мембрани було відкрито в процесі вивчення самих примітивних організмів на нашій планеті – прокаріот (організми, які не мають свого клітинного ядра. Більш розвинуті організми – еукаріоти – містять ядра). Прокаріоти складаються з краплинок водянистої цитоплазми, оточеної клітинною мембраною. При цьому вони як і складні клітини осмислено існують: відчувають де знаходиться їжа, поглинають і перетравлюють її, дихають, виділяють назовні відходи та, навіть, демонструють «нервову» систему. Прокаріоти відчувають небезпечні для них речовини і мікроорганізми і цілеспрямовано уникають їх.
Що надає прокаріоті «розумність»? В її цитоплазмі відсутні оформлені органели – і ядро, і мітохондрії. Єдина клітинна структура, яка би могла буди «мозком» прокаріоти – це мембрана.